ВДАЛИЙ ЖАРТ

       Цілком вигадана історія, яка не має жодного відношення до реальних людей, подій чи структур. Будь-які аналогії автор заперечує.
                                                                                                           Присвячується Аркадію Поважному.

       Дормидонт Голодний любив жартувати. А ще любив Гонту. Того самого, що із Залізняком жидів та ляхів різали ножами захалявними. Міг говорити про нього та гайдамаччину годинами, поки не помітить, що нікого вже поруч немає.
       А то якось вирішив газету видати. А щоб посмішніше, і щоб заодно така собі дуля в кишені була, назвав її “Гайдамацька правда”. Мовляв, хай знають. І девіз хвацький такий написав угорі: “Гайдамаки усіх країн, єднайтеся!” І насміявшись досхочу, дописав унизу: “Газета видається братами-гайдамаками, які нікого не бояться”. Разом зі своїми друзями Вітьком Старцюватим і Гришою Чорним змайстрували цю газетку і за дві пляшки самогону відтиснули кілька сотень тиражу.
        Святкували довго, поки не скінчилися запаси гайдамацької настоянки, виготовленої за рецептом Гонти з коренів і трав того лісу, де гайдамаки свої ножі освячували. Затягли в-тридцяте: “Гуля Максим, гуля батько, а за ним хлоп’ята” і повалились, і заснули. І було під ранок Дормидонту видіння. Явилась йому відрубана голова Гонти і каже:
        - Дормидонте, знай, не щезли ми, а сидимо в схронах в карпатських лісах. Знай, не вошей ми там б’ємо – ми чекаємо, щоб ти сповістив про нас світові. Дормидонте, ти наш рятівник!
        І взявшись в боки, голова колесом пішла навприсядки і заспівала високим голосом:
        - Гуляй, пане, без жупана...
        Дормидонт почав і собі підтанцьовувати, розмірковуючи при цьому, як же це голова може взятися в боки та ще й танцювати навприсядки. Аж коли голова раптом як засичить на нього голосом Вітька Старцюватого:
        - Ах ти, цвиряга недорізана! Восьмиписок семигузний! Я тобі покажу дискотеку! Лежить він тут ногами хвицяє, кукуджямба недобита. Я тобі їх зараз швидко повисмикую, балала клізмована. Танцор діско знайшовся!
        Розплющивши очі, Дормидонт побачив скоцюрбленого Вітька, який почав уже згадувати усіх Дормидонтових родичів від його матері до прапрадіда-гайдамаки, від якого йому й передались, певно, кілька колін бойового гопака, які він і продемонстрував уві сні на сплячому поряд Вітькові.
        Нестерпно боліла голова, а тіло жило окремим, відрубаним життям.
- Четвертували, мов Гонту, – подумав Дормидонт і раптом згадав свій сон. А може й правда, - думав він, - є десь вони, гайдамаки. І напишу я про них. І будуть вони мені вдячні. І стануть моїми спонсорами. Куплять мені комп’ютера. І буде усім вам жарт...
        Приємний хід думок перервав різкий телефонний дзвінок, від якого стрельнуло в голові і зашуміло у вухах. Переборюючи нудоту, Дормидонт підвівся. Голос начальника не віщував нічого доброго.
        - Зараз, зараз їду. І чого Ви так кричите, Йосипе Христофоровичу, уже їду. – Дормидонт поклав слухавку, і вклавши усю силу емоцій, вилаявся, вибудувавши віртуозну синтаксичну конструкцію, ускладнену багатьма підрядними.
        Начальник чекав на порозі. Його неждано лагідний вираз обличчя не на жарт занепокоїв Дормидонта. Голос начальника теж змінився – тепер він говорив з Дормидонтом тихо і співчутливо, мов із хворим. Від цього межи плеч пробігали мурашки, а на лобі виступав піт.
        В кабінеті начальника сиділо двоє. Начальник, намагаючись якомога менше привертати до себе уваги, вийшов і тихо зачинив за собою двері.
        - Дормидонте Степановичу, - почав той, що сидів ліворуч. – Ми давно про Вас чули. Ваш талант журналіста і письменника нас глибоко схвилював. А від Вашого жарту про гайдамаків ми просто у захваті. Пожартуйте про них нам ще раз. Особливо про те, скільки їх, де вони зараз, коли Ви з ними востаннє бачились. Не соромтесь, Дормидонте Петровичу, ми Ваші щирі прихильники.
        В горлі Дормидонта пересохло. Знову страшенно занудило. А в голові залунав нічний голос голови Гонти: “Гуляй, пане, без жупана...”
        - Це я просто.., - почав голосно Дормидонт і, злякавшись свого голосу, ковтнув слину, і закінчив тихо, - пожартував. Ніяких гайдамак немає. Я Гонту просто дуже шаную...
        - Ми теж його дуже шануємо. Веселий був козарлюга, різав наліво і направо. Синів не пожалів. А ці, ну Ви розумієте про кого ми, теж такі веселі? Скільки їх, Ви кажете?.. Ну як же ніскільки, - Дормидонте Івановичу – Ось Ви ж пишете: “Видається братами-гайдамаками, які нікого не бояться”. Прекрасні, сміливі люди. От би з ними познайомитись...
        Тут раптово заговорив другий:
        - Зараз поїдеш з нами. І там швидко усе розкажеш, хто, скільки, де? Там розмова буде короткою. У Дормидонтовій голові зринув звідкись з небуття чийсь вірш:
        Сонце лупить прямо в очі,
        Я піти додому хочу.
        А звідкись здалеку лунав лагідний голос:
        - Дормидонте Васильовичу, митець у суспільстві не повинен обмежувати себе, замовчувати свій талант. Розкрийтесь. Пишіть. Ми Вас не забудемо. Знайте, для Ваших жартів найвдячніша аудиторія – це ми.
        Двоє шанувальників Дормидонтового таланту встали і скромно, але з гідністю, схилили голови. І не піднімаючи їх, вийшли.
        Дормидонт залишився сидіти перед сполотнілим аркушем паперу, котрий зіщулившись чекав його, Дормидонтового, жарту.
                                                                                                                                                     10.07.2002

Сайт управляется системой uCoz