I-$umy

У ПОШУКАХ N.

1. Кораблик
2. У пошуках N.
3. “Він цю жінку кохав і не міг, щоб не дихати нею...”
4. “Ми переможемо з тобою...”
5. Далі (не) буде
6. “Пропливли за водою не раз оболоки...”
7. “Ідуть вже ті хто в нас повірить...”
8. “Поетка юна і самиця хтива...”
9. “Недоля й молитва...”

ВІРШІ НА РІЗДВО

1. Корочун
2. “Різдво. Ніч за вікном...”
3. “Вже місяць дав себе украсти...”
4. Поет і його Туга
5. “У третій рік нового віку...”
6. Йордань

ВІРШІ НА ВЕЛИКДЕНЬ

1. Великоднє
2. “На острові Пасхи – постійно Великдень...”
3. “Упало сонечко з небес...”
4. Климентове минулого року
5. “Ці пагони, немов хиновські стріли...”

КАРНАВАЛЬНА ХОДА

1. Похмільна терцина
2. Критику, що назвав мене постмодерністом
3. Карнавальна хода по Сотні за участю засновника Сум
       полковника Герасима Кондратьєва 4. Квінтесенція щастя
5. Осінній сон Жана-Батиста Гренуя
6. Виготовлення напою із зерен кавового дерева

ВІЛЬНІ ВІРШІ

1. “за книжкою до полиці...”
2. “три моїх подруги завжди зайняті ділом...”
3. “маленькі люди...”
4. “і захотів він пізнати...”
5. Любов
6. “якщо довго вдивлятись у темряву...”
7. “торкаєшся до скла холодного...”
8. “лежиш знесилена...”
9. “я знайшов записку...”
10. “я прокинувся ранком...”
11. “на білому лоні твоєму...”
12. Тримаючись Маркеса

ВИВЕРНУТІ ВІРШІ

1. На смерть кота
2. Зелена смуга
3. Дівчинка вчиться малювати
4. Дзюбонуте

ПОДОРОЖНІ ВІРШІ

1. “Ми босі, мов ті кармеліти...”
2. Потяг на Рахів
3. Дорогою з Києва
4. “Мій поїзд не занесений в скрижалі...”
5. Твій Вій
6. “засвічу я свічку...”
7. Медовий мiсяць у Львовi

У ПОШУКАХ N.

КОРАБЛИК

І
Кораблик мій – ця чайка навісна –
Вростав так довго в прибережні плавні,
Аж ряскою затока заросла,
І не збувалось Щось правічне, давнє,
І за веслом не слалась борозна.

І сниться – йду, іду, іду додому,
А там жде мила – мила не моя,
І Щось моє опиниться в Нічому
І стане Чимсь чужого житів’я,
І буде знову Щось – але по тому.

ІІ
Кораблику, ти повен риб і ряски,
Тобі здається – час уже углиб,
А там за морем – тінь твоєї казки,
Там мила спить на білих спинах риб
І молиться за нас у день поразки.

Плач, чаєчко, кораблику, пливи,
Хай твоє Щось осяє темні лиця,
І Там почуті будуть молитви:
“Кораблику цьому хай кораблиться,
І буде де покласти голови.”

У ПОШУКАХ N.

вже пролилося молоко
і дозрівають грона гніву
і він іде і в темну ниву
ляга зерно із рук його
і там береться ворожити:
я є... я є... я буду жити

і молоко і грона гнів
і горе повниться очима...
ще пройде стане відпочине
і кине в землю жменю слів
відмінки зіпсують всі рими
не ті... не тій... не та... не з тими

дозріють яблука очей
і стане він закриє очі
між темних зерен слів пророчих
і кине кине кине ще
відмінки знов не так сплете
не так... не та... не та... не те

крізь вії вдивиться туди
де зріє гнів у темних гронах
останнє зерно в землю зронить...
і молоко... і жди біди
крізь ниву темно пророста
і безнадійно жде – де та? де та?

***
                                         Він цю жінку кохав...
                                                     М.Кіяновська

Він цю жінку кохав і не міг, щоб не дихати нею,
і не міг не померти, коли не настало весни.
Він все знав наперед, не пускаючи жінку у сни,
і пустив за поріг, ніби в камінь впустив Галатею.

Хто ця жінка для нього? Наруга, надія, спасіння?..
І коли не настало весни, він зібрав кораблі
і вчорашні надії, й поплив у глибини землі.
І побіг вслід за ними поріг, і зітхнуло каміння...

І настала весна. І коріння угору з глибин
разом з соком землі, що нагадує кращі із вин,
підійма тихий шепіт, і він пророста над землею.

І у кого в гарячу траву упаде голова –
злинуть з вуст, ніби зразу ж чужих, нетутешні слова:
Я цю жінку кохав і не міг, щоб не дихати нею.

***
ми переможемо з тобою
не по зубах їм ся війна
се наша пря се нам до бою
іржуть вже коні за сулою
і у путивлі жде вона

дороги зв’язано у вузол
не розплести не обійти
і соколом на струни гусел
наш крик упав і цим примусив
чужі розтріскатись щити

холодний вуж в гарячих травах
тече лякливо між копит
і осягає себе слава
і глядачі скандують браво
актори витирають піт

вже літописці гострять пера
і нас наколюють на них
чорнила всотають папери:
такого дня такої ери
сякі повстали на таких

щоб не миритися з судьбою
щоб не хилитись до трави
чи переможем чи обоє
в тяжкім знесилимось двобої
для нас пусте – йдемо на ви!

ДАЛІ (НЕ) БУДЕ

лягла крізь ніч легка межа
і тонко вигострила леза
і ти лежиш мов антитеза
до болю лагідним ножам
у мить вгризаєшся прекрасну
і ріжеш губи в кров і ясна

і не настачити річок
що по межі ножа розлиті
крізь пальці вислизають миті
перетікаючи в ніщо
перетікаючи в поразки
шепочуть нам: життя це казка

застиг тривимірно твій час
і дотик рук висить над лезом
і проливає сік береза
формує образи образ
і вписує тебе у простір
де все до болю ясно й просто

***
Пропливли за водою не раз оболоки,
доки жданики їв я, чекавши предтеч,
і вростав я у піч тридцять літ і три роки,
і текли і скисали молочні потоки,
і чекав я на слово, на силу, на меч.

І з водою прийшли на безногі пороги
ті, хто слово приніс, щоб водою іти.
І те слово безсиле звелося на ноги,
мов мечем розітнувши горлянку. Ще б трохи
і пішло б... Та іти не було вже куди.

І упало на піч і зарилося в просо,
і мені гострим коренем в груди вросло,
поруч сіла надія безжурна і боса
і вплела синю пісню в німіючі коси
про молочнії ріки і гостре весло.

***
ідуть вже ті хто в нас повірить
коли зачнеться проминання
коли відміряться всі міри
у рік у день у час останній

їх віра темна і густа
по вінця виповнить міста

і нас затягне смолянисто
в терпкий бурштин боготворіння
з таких як ми збере намисто
нове незнане покоління

і ми застигнем горілиць
на мармурових шиях жриць

і слово наше стане гімном
і на монетах наші лиця
і здасться це питання дивним –
що в вірі тій від нас лишиться?

***
          Ніхто не знав, що я бувала нею.
                                 Ю.Бурковська

Поетка юна і самиця хтива –
Одна годує вірші із руки,
А та годує пристрастями тіло –
Зійшлися якось вдвох за пивом
І стали разом міряти роки.

Одна в руках тримає небо, інша
Щораз на землю впасти поспіша.
І вдень вони з усіх не гірші,
Ну а вночі болять тій першій вірші,
А в другої голосить в ніч душа.

Цій горлом вірші йдуть, а та
Плямує потом простирадла білі.
Знесиляться. Заснуть. Немов вода.
І вдень прокинуться в одному тілі –
Поетка і самиця молода.

***
Недоля й молитва купальської ночі
Розклали багаття живе.
Вогонь ледь горить – бо печаль сльози точить,
Купайло за ними пливе.

Ти поруч сидиш і крізь тебе – жарини,
Гарячі, легкі і ясні.
Брат лугом веде сестрицю-Марину
І гострить на неї пісні.

Ой братіку милий, не ріж у суботу!
Хай завтра... В неділю святу.
Сьогодні хай встигнуть дістатися броду
Усі, хто Дунаєм бредуть...

А ти все сидиш сам над тихим Дунаєм,
І голос і руки в крові –
Недоля й молитва схопились навзаєм
І зникли в багатті живім.

ВІРШІ НА РІЗДВО

КОРОЧУН

                       Є стіна, за якою велике й німе Ніщо,
                       І Воно не любить нас не знати за що.
                                              Ю.Андрухович

Він сидить серед хати. Він скеля.
Його ноги вросли просто в серце землі.
Його первісні плечі уперлися в стелю.
Очі темні. Обличчя в імлі.

Двері рипнуть з морозного січня –
На порозі Коза і колядок пучок...
Й раптом спинять їх в хаті довічні
Три стіни і велике Ніщо.
                           04.01.2003.

***
Різдво. Ніч за вікном. Знічев’я мну
у пальцях тишу і гострю сокиру,
чим остаточно змушую невіру
сокирі вірити й вікну,

де янголи, зоря і сніг з небес,
все замело і вздовж доріг карпати,
господарі з сокирами і хати,
і через всі домівки хрест.

Різдво. І до розп’яття довго ще.
У яслах порожньо. Та сума віри
веде волхвів і руки до сокири,
і до столів з кутею і борщем.

Один на всі домівки свіжий хрест
старанно тешуть хазяї на весну
тому, хто вмре, коли земля воскресне,
щоб він по тому теж воскрес.

Січе мороз мов римським батогом,
затягує у склі замерзлім вічко.
Вже ніч. Різдво. Сокира й свічка.
Христос родився! Слав його!

***
Вже місяць дав себе украсти,
і заблукали всі п’яниці,
і я між ними вже почасти
на ці різдвяні вечорниці.
Дівчатам втриматись несила –
колядки їм рум’янять щічки.
А мене тягне вража сила
дістати милій черевички.
В моєї милої не ніжки –
кришталь, що сяє та іскриться.
І з пляшки чортик суне ріжки:
Летимо, брате, у столицю,
де хата сперлася на хату,
де вакханалія і тічка,
де можновладні курви радо
свої дарують черевички.
Парсуни там, цицьки і цяцьки,
і водевільні скоморохи
виспівують чей “по-хахлацьки”
і ніц не журяться нітрохи.
Та цур вам, браття, православним,
Й, затиснувши у жменю душу,
Шинок лишаю, хоч і слабну,
І встигнути до тебе мушу,
де ти гадаєш й палиш свічку
на образ милого до ранку...

Що скажеш ти про черевички,
коли я відгорну фіранку?
                       07-08.01.2003.

ПОЕТ І ЙОГО ТУГА
(сценка з вертепу)

Поет: Десь забарилась моя люба,
Десь заблукала моя зірка.
Встромивши очі в край одвірка,
Римую мляво “люба – згуба”...
Туга: Мені так млосно, зимно, гірко...
Поет: Десь загубилась моя киця
Поміж різдвяних мартоплясів.
Ах, до скоромного всі ласі
В ці зголоднілі вечорниці...
Туга: Журба зі мною обнялася...
Поет: Коли ж приходить моя панна,
Між нами пурхають цілунки,
І все встає на зустріч юнки –
І струм... і спазм... і ось – осанна!..
Туга: Мене судомить ніжно й лунко...

Хор: Спізнавши радість млосного одчаю,
Листок із плямами вина і чаю
Мережить Туга буквами щораз
І оминає слів “оргазм”, “екстаз”,
І жде поета, що кінчає.
                                   09-10.01.2003.

***
У третій рік нового віку
Все обрахунку, сиріч ліку,
Я піддаю, і скрізь є цифра “три”.
Три гривні ось і три халепи,
Волхвів три й поверхів вертепу,
І третій день морозно і вітри.

Колядки повмерзали в кригу,
Три – купи віхол, метрів снігу,
Доріг три в мене, чарок і цитрин.
Три празники віншують року.
Все сходиться. Та ось морока –
Ти, я й любов – це два, скажи, чи три?
                                   10.01.2003.

ЙОРДАНЬ
Оце так ніч – втопитись у ній можна,
напившись темряви, зануритись углиб,
де згубиться іще раз втрата кожна,
де спить ріка, нехрещена й тривожна,
наповнена безсонням срібних риб.

Ріко моя, очистись і воскресни,
і я впаду на дно твоє – у міт –
краплиною у ніч сю водохресну,
а ти, ріко, Йорданню стань і скресни,
і ранком винеси мене нагору – в світ.
                                   19.01.03

ВІРШІ НА ВЕЛИКДЕНЬ

ВЕЛИКОДНЄ

І по дорозі, ненароком, розбило зимні кольори,
Що неприкаяні й печальні ходили берегом над Пслом,
Один до одного тулились і руки заплели вузлом,

І з острахом на небо зріли, де вже вродилося воно –
Красне яєчко великоднє, і блідли, наче полотно,
Стрибали злякано у воду за тінню синьою услід,
І завмирали на дні річки. І ти казала – тоне лід.
                                                         26.04.03

***
На острові Пасхи – постійно Великдень,
Поїдем, кохана, туди.
Там одяг твій – зайвий, візьми його й викинь,
А я не торкнусь бороди.

Усе, що ми змелем, нам буде мукою,
Що виросте – те колоски.
І ми фарбуватимем яйця з тобою,
А ранком пектимем паски.
                                26.04.03.

***
Упало сонечко з небес
І приземлилось на долоні,
І крильця розім’яло сонні,
І я сказав: Христос воскрес!
І щоб зігріть його, похукав.
Ми похристосались із ним –
Маленьким сонцем весняним,
І я підніс до неба руку.
                                   26.04.03

КЛИМЕНТОВЕ МИНУЛОГО РОКУ

Бо все звершилось так, як треба,
Ти сам сказав собі – облиш!
І ось вже берег і комиш,
І ти у пролісках лежиш,
І мружишся в блакитне небо,

Яке стає все ближче, ближче,
І ти підходиш до води,
І ти схиляєшся туди,
Де перевернуто світи,
Де у води твоє обличчя.

І ви задивитесь обоє,
І закохається вона,
Підніме водорощі з дна,
По тім залишиться одна...
І засумує за тобою.
                                   23.04.03

***
Ці пагони, немов хиновські стріли,
пронизують навиліт теплу товщ.
Травнева перша спека. І несила
спинити шал і рух рослин і тіла.
Кипить, кипить, кипить зелений борщ.

А ти гортаєш гороскоп і пишеш,
що вже немає спокою і рим,
що овнам на весь рік – проблеми лише,
що ти пірнаєш в сон про сон про тишу,
де глухне ватяно весняний грім.

А тут щавель гостріє і гостриться,
і теплий шал, і щем, і кропива.
А тут таке, що там і не насниться,
і мостить з моху пагоду синиця...
Кажу ж: китай, зелена хинова.
                                   08.05.03

КАРНАВАЛЬНА ХОДА

ПОХМІЛЬНА ТЕРЦИНА

Свого шляху пройшовши половину,
Як я гадав (а втім, якби ж знаття),
Я здув неквапом з пива піну

І закурив, і за своє життя
Свого підняв же кухля чинно:
Хай дні мої повільніше летять!

І хай не скоро я навік спочину!
І хай... І хай – бажав собі щораз,
Допоки мов мару, немов якусь личину,

Узрів, що двоє ніби стало нас.
І другий теж сидить і цмулить пиво,
Смакуючи реберця моїх фраз.

І усміхається мені, але доволі криво,
І одяг в нього – мій, моє – лице.
І я прорік, і річ була поштива:

О незнайомцю, вислухай оце!
Неначе Кастор і Поллукс ходімо разом,
Мов Чук і Гек з’єднаємось в кільце.

Будь другом, братом, тінню, всім відразу!
Я зватимусь Лі Бо, а ти – Ду Фу,
Й між нами – ані сварки, ні образи,

Писатимем удвох одну строфу...
Він очі звів і мовив тихо: встаньте,
Гаразд, почнем, як не строфу – графу.

Ми підемо вперед, і зватимусь я Данте.
                                   04.05.03

КРИТИКУ, ЩО НАЗВАВ
МЕНЕ ПОСТМОДЕРНІСТОМ

що не садили проросло
серед традицій і новацій
і триста нас лягли як скло
поміж перверзій-рекреацій

і проросли крізь нас слова
і лугосад над нами висне
і бубабіє голова
о небо рак нарешті свиснув

агов! усі на карнавал
де всяк знайде собі личину
де круто клас! де кайф завал!
обвал епох фінал зачину

тут постмодерн і декаданс
усі тут гримають у ліри
поетки тут впадають в транс
і гуркотять червоні фіри

і я там був мед-пиво пив
закусював коржами з маком
між сосон трьох всю ніч бродив
шукав то трою то ітаку

а ранком очі сонні тер
гадав куди ж поділись гроші
вчорашніх згадував гетер
і дихав духом нехорошим

і критику у цей момент
натовк би диню його лису –
який я в біса декадент
і постмодерн який я в біса!
                                   17.04.03

КАРНАВАЛЬНА ХОДА ПО СОТНІ
ЗА УЧАСТЮ ЗАСНОВНИКА СУМ
ПОЛКОВНИКА ГЕРАСИМА КОНДРАТЬЄВА

Так легко, природно і стрімко, і рвучко
вродило це місто травневих цих дів.
Опуклості, вигини, вигони, штучки,
що ними вражають на смерть при ходьбі.
А нам би в полон їм, і щоби без бою
ввійти крізь спіраль зачарованих кіл
І здати їм в руки, мов табельну зброю,
робочі частини натруджених тіл.

О правнучки фрейлін, козачок і відьом,
які парувались із нашими пра...,
яким не судилось постати у міді,
бо все їм здавалось – іще не пора.
А збігло життя, і зміліли три річки,
згубились три сумки під третім мостом.
І склались потроху билини, билички
про місто це вічне – Едем і Содом.

В цім місті закони науки безсилі,
тут рай парадигм, відчуттів парадиз...
Літає над містом полковник в екзилі
і щось виглядає, і спльовує вниз.
І слово солоне у десять накатів
лунає згори в відповідний момент.
Це, кажуть, літає полковник Кондратьєв,
глядить, чи не ставлять йому постамент.
                                   13.05.03.

КВІНТЕСЕНЦІЯ ЩАСТЯ

Маестро Абрагам – луципер, збіглий лотр і маг
(як свідчила про нього його лепська слава),
він в куці-баби, кажуть, часто грав з лукавим,
був майстром трюків, фокусів, кунштюків і розваг,
займався месмеризмом, чорнокнижжям, ще й із тим
складав панєнкам слічним мадригали,
венерував, крулів і краль змінив немало,
з якими впевнився, що щастя тут – химера, дим.

Так ось цієї ночі маг, маестро Абрагам
марудний труд скінчив: свій філософський камінь –
кристалик щастя випарив і мовив “амен”,
і дав спочинок тілу і душі, рукам й ногам.
Лиш кажани й щурі, і світло скіпки й чорна ніч
є свідками, як маг вливав в киплячу юшку
вино і мед, і кров дітей, сльозу з подушки,
і молоко жінок, і пил, точніше, бруд сторіч.

І золото, і лаври із вінків, любовний піт,
і чоловіче сім’я, корінь мандрагори
в міазми обертались й піднімались вгору,
клепсидру маг вертів і ставив казанок під гніт.
І ось сидить не маг, не бог – щасливий чоловік,
який спізнав все щастя від землі до неба,
й до дзеркала прийшов поглянути на себе,
затримавсь мить і в темне люстро увійшов навік.
                                                          12.01.03

ОСІННІЙ СОН ЖАНА-БАТИСТА ГРЕНУЯ

Цей вересень ізнов формує запах цноти
Із пахощів шафрану, кави і кориці,
Із меду, що із тіл дівочих вже сочиться
В передчутті незнаної ще насолоди,
Із аромату рому, м’яти і ялиці.

В основу запаху кладе він хтивий мускус
І додає осінніх квітів – більше, більше,
І цинамону півтони, і ніжну свіжість
Шкільного фартуха, крохмаленого густо,
Зітхання опівнічні перші й перші вірші.

І запахом новим, незайманим і чистим,
Вгортає юнку, що у хвилях біоритму
Не спить біля вікна, гаряча і розкрита,
А нижче поверхом чиїсь тріпочуть ніздрі –
Там спить безумний парфумер і в пальцях – бритва.
                                              7-9.09.03.

ВИГОТОВЛЕННЯ НАПОЮ ІЗ ЗЕРЕН КАВОВОГО ДЕРЕВА

Я обираю гіркоту арабіки й робусти,
Я їм нав’язую стосунки – теплі і густі.
Над сплячою рікою піднімаються мости,
Невидимі, і розривають навпіл темну пустку.
І входять в місто кораблі, яких не бачиш ти,
І їх тіла гарячі й чорні, наче кави згустки.

І хвилі б’ються в береги. І острів зветься Суми.
І якір – в воду. І кипить у гавані вода.
І над водою – дух гарячих зерен, щем і гіркота,
Що сповнює усі фонеми древнім сумом
Тубільних назв – Сумбуд, Сумжитлопром, Сумиметал,
І за плечима в нас – Сума, Суматра, Монтесума.
                                              02.10.2003, Суми.

ВІЛЬНІ ВІРШІ

***
за книжкою до полиці –
і день пройшов
чаю заварив міцного –
і день пройшов –
вогню підніс до цигарки –
і день пройшов

а на ранок глянеш –
десять років минуло

***
і захотів він пізнати
що таке самотність

і пішов у пустелю
і зустрів людей
і не став самотнім

і піднявся у гори
і зустрів людей
і не став самотнім

і спустився у місто
і став серед майдану велелюдного
і відчув себе самотнім

***
маленькі люди
підіймаються маленькими ліфтами
в свої маленькі квартири
і там
на маленьких кухнях
говорять про
ВЕЛИКЕ
                                   21.05.03.

***
три моїх подруги завжди зайняті ділом

моя гордість власні виразки чеше
моя лінь убиває мій час
моя невпевненість сидить підібгавши хвоста
і чекає доки кинуть їй кістку

щоб поділитися з лінню і гордістю

я звик вже до них і живу без проблем
та у дзеркалі вже майже не видно
мене – із-за них
і я голюсь та причісуюсь наосліп

***
якщо довго вдивлятись у темряву
то вона починає формувати твоє тіло
і ти могла би підійти до мене
та навколо мене коло світла

***
торкаєшся до скла холодного
рукою у вікні нічнім
і я підходжу до вікна
і я кладу долоню на вікно
і між долонями у нас –
ця ніч
і тричі по три городи

***
Я знайшов записку:
“я пішла від тебе”
і засмутився
але глянув на підпис
і зрадів
бо це
а) не від тебе
б) не для мене
в) інше

***
лежиш
знесилена
і у пупку
ще коливається
наш спільний піт
хоча тіла
давно вже роз’єднались

о літо!
пізнаю в усьому я
твої прикмети

***
я прокинувсь ранком
і побачив поруч на подушці
дві твоїх волосини
точніше жмут
ні скоріше тут все твоє волосся
а поруч лежить голова
під подушкою я знайшов твою руку
інша звісилась з ліжка
а під ковдрою трохи згодом
я з подивом відшукав інші частини твого тіла

господи так ти ж проспала і не пішла на роботу!

***
на білому лоні твоєму
зловісно чорніє
бермудський трикутник

Тримаючись Маркеса

якщо мені ніхто не пише –
так може я полковник?

***
поезія то є самотній потяг
до задоволення
відкриваєш зошит
заплющуєш очі –
і ти уже волога

ВИВЕРНУТІ ВІРШІ

НА СМЕРТЬ КОТА

Мій кіт за тобою скучив,
У мене нові книжки,
У мене нові шпалери,
Мій кіт за тобою скучив...

...Хоч ліплені різними тістами,
хоч зшиті із різних пальт,
зате обоє ми їстимемо
рідного міста асфальт...
                                О.Романенко

...І думки, що блукають між нами,
Із одного ліплені тіста...

...Неприборкане зле веління.
Абстиненція. Крок. Натомість –
До смішного земне тяжіння...
                            Ю.Бурковська

Мій кіт за їжею скучив,
Та в мене украли вірша.
Немов дієслівна рима,
Убога її душа.
Падлюка, сволота, потвора!
Ми з нею із різних пальт...
Гризе мій кіт абстинентно
Черствого хліба асфальт.
Яка ця поетка хижа!
Ми з нею із різних тіст...
Облизує зголодніло
Котяра облізлий свій хвіст.
Три дні не виходжу з квартири,
Шпалери нові гризе кіт...
Яким же буває жорстоким
До геніїв юних цей світ!
В кота - абстиненція! Ломка
Нескорених злих велінь...
Стрибок на балкон –
й перспектива
Земних до смішного тяжінь.
                                21.10.2001

ЗЕЛЕНА СМУГА

Зелена смуга на холодному вікні
На дві пустелі розділила наше небо...

Зелена смуга на холодному вікні
Забрала всі ілюзії, що я любила...
                                                О.Бєляєва

Зелена смуга на холодному вікні...
Ну що вона хотіла цим сказати?
Де сил знайти цей ребус розгадати?
Не спиться і не можеться мені.

Чому ж зелена смуга в неї на вікні?
Гадаю все – а може... може... може?..
Запив.
        Прокинувсь.
                       І до дзеркала.
О, Боже! –
           Зелена смуга на зеленому мені.

Я ВЧУСЯ МАЛЮВАТИ

Можна я намалюю на обличчі твоєму очі?
Нижче я домалюю – над твоїми – тобі вуста...
...Я домалюю ікла, дарма, що є свої..
                                                Ю.Бурковська

Я намалюю тобі очі, нижче рот,
Й поки фантазія не зникла,
Ще нижче намалюю пуп,
А нижче що?..
Ну, мабуть, ікла...

ДЗЮБОНУТЕ
Сергієві Дзюбі,
поету і пародисту з Чернігова,
авторові не вельми тактовних пародій

Щоб увійти у літпроцес,
Щодень видзюбував я віршик,
Та він ставав все гіршим, гіршим.
І я би сумував про це,

Коли би не змінився круто.

Тепер є спосіб – обдзюбáти
Усіх! І вкластись спати.
І полюбити власне – дзюбонуте!
                                14.10.2003

ПОДОРОЖНІ ВІРШІ

***
Кагор плескоче на площі Ринок.
Роман Скиба

Ми босі, мов ті кармеліти,
Ми голі надвечір, як вася.
Останній вечір у Львові літо,
Останню здачу рахує каса.

На площі Ринок плескоче пиво
І живить, кажуть, підземні води.
А нам направо, а хоч – наліво,
(Відсутність грошей дає свободу).

Хана – ні таляра, ні цехіна!
Продуй місцину собі на лаві –
Тут стільки тіней у цю годину,
Щоніч живих, хоч і дещо тьмавих.

Старі міщани старого міста
У лапсердаках і у жупанах,
І слічні панни в дзвінких намистах
Впритул підійдуть і – “проше, пана!”

І стане лячно і ніби зимно,
І так незручно – не те сторіччя.
Вони підуть уздовж площі Ринок
Й за рогом зійдуть в підземну річку.
                                29.08.03. Львів

ПОТЯГ НА РАХІВ

Плоть від плоті цієї землі (чи гори),
Чи гірських ручаїв, чи ожинових страхів,
Вшитий гонтою дах і бочини з кори,
Їде (суне, вірніше) цей потяг на Рахів.

Славен будь, хто зрубав хату цю в сто коліс!
В ній так хитко і довго, і солодко спати.
І розступиться враз вусебіч древній ліс,
І за вікнами вигнуться хтиво Карпати,

Та екз(г)отика ця ув імлі слюдяній
Мою панну зморила, мов трунковий келих,
Крізь солодкі повіки вже бачиться їй
На вагонному склі різнобарвний ангелик.
                                30.08.03, Яремче

ДОРОГОЮ З КИЄВА

Я класиків живих сьогодні бачив,
Що вже списалися, мов олівці,
І їх думки такі ж несвіжі, наче
Їх тіло, та перо – іще в руці,
Хоч зуб не йме, і око вже не бачить.

Якийсь би умовивід тут прип’яти,
Та мозок реагує не на все.
Нічна дорога. Сильно тягне спати.
Гуде двигун. І знову на шосе
Розчавлений собака. Це вже п’ятий.
                                9.09.03,Київ-Суми.

***
Мій поїзд не занесений в скрижалі,
Я знов застрягнув, бляха, на вокзалі.
Тепер – це Харків. Вечір. Б’є фонтан.
Дві кралі свій прикурюють “Житан”,
І свої сіті закидають – далі, далі.

Поважний пан тре окуляри чинно,
І все у нім виказує мужчину,
За ним закохані сплелись удвох,
А там фонтан виводить свій танок.
Мов Зорба-грек, танцює без спочину.

А ти далеко. Певно, вже у ліжку.
Ти гола й тепла. Твої груди й твої ніжки...
Який би я фонтан зробив тобі!
Він зародивсь у ніжній боротьбі
І бризнув би на тебе
й стелю
трішки.
                                11.09.03, Харків.

ТВІЙ ВІЙ

Чи мусолячи яснами їжу,
Чи у руб’ї шукаючи гнид,
Він усе ще готовий, як слід.
“Паднімітє мнє вєкі, нє віжу!”-
Скаже тихо – і все, блін, привіт.

І зійдуться в одне паралелі,
Упаде горілиць глупа ніч,
Виє пес і регочеться сич.
Встане він, плечі аж попід стелю,
І за ним хтось іще без облич.

І прокинешся ти. Ніч. Полиця.
І спітніле чоло. І задуха в купе.
Божевільно і дико сусіда хропе.
За вікном якісь тіні безлиці.
І ти знов поринаєш - у безвість, у бе...
                        23.09.03. Донецьк –Львів.

***
засвічу я свічку
піду по запічку
від хати до хати
милої шукати

засвічу я скіпку
зазирну у шибку
де ж ти моя мила
та й си забарила

а я свої болі
винесла у поле
стала ради бога
межи три дороги

у місяця-брата
долі попитати
у зорі-сестрички
та й вроди на личко

вийде місяць – помолюся
зійде зірка – розчешуся
встане сонце – поклонюся
прийде милий – усміхнуся
               24.09.03. Донецьк –Львів.

Медовий мiсяць у Львовi

Я п’ю гарячу чорну каву в теплу львівську зиму.
Я сам. Я видихаю порції гіркого диму
у сутінки кав’ярні. Ця погода родить сум.
Я віддаю належне: я з сумного міста – Сум.
Збігає рік, і ми на роздоріжжі знов: куди ми?

Куди плисти тепер, скажи, моя солодка панно?
Я прислухаюся до зимного дощу старанно.
Ти все не йдеш. Холоне кава. Гусне дим,
формуючи вибагливі тіла прозорих рим.
Чом, моя доле, ти збудилася нерано?

У Львові дощ, зима і я. Надходиш ти і вечір.
Втрачають супокій і чіткість форм застиглі речі
і потрапляють в ритм твоєї рвучкої ходи.
І небо вищає, і сходить місяць молодий,
медово п’яний від твоїх парфумів, липи й гречки.

                                                 14.12.03. Львів, “Венеційський лев”.

Сайт управляется системой uCoz