*
бачу
чисте заґрунтоване полотно
пнеться з кутка зазирнути мені
в очі
коли іду повз нього й посміхається
до мене куточками своєї полотняної
душі
я ж ховаю очі і проходжу мимо
але
незборимо збуджуюсь від дотику
його очей

*
дивно –
в брудних калюжах
відбивається чистим
небо
світлі хороми хмар
білим на голубім
хто ми?
брудні калюжі?
білі хмарини
в них?
ми відбиваємо погляди
а може
ловимо їх
?

ЗМІЯ У СЕРЦІ РОКУ

чорні слова проклювали у грудях дупло
вітром тепер гуде спустошений стовбур
бачиш: даремно відчахнута гілка прагне
сонцем зігріти знекровлені пальці

що це? що це?
це змія у серці року!

чорні жінки у білих як біль шатах
на синіх стежках моєї пам’яті
шукають тлін у вишневім цвіті
не помічаючи як їх точить черва

зойкнеш: що це? що це?
облиш: це лиш змія у серці року

чорного квітня випалювали чорні хрести
несли додому з четверговою свічкою щастя 
(скажи де воно?)
чорні янголи учорашніх молитов
білими перами пишуть нам:

ЦЕ ЗМІЯ У СЕРЦІ РОКУ




СМАК СИРОГО КАШТАНА

я – зелений і колючий син каштана
ти до мене прилітаєш кожну ніч
і шкіриш зуби на моє нутро
ти думаєш я там гладенький і лискучий –
якби ж то!

ти – чорна кішка
плід валторни й ночі
ти кажеш що мистецтво – 
це лиш повторення задоволення
так теж колись говорив мені
король ящірок і син змії

ти – чорна летюча кішка
ти сон що сниться нікому
дочка ночі і сестра смерті
ти згортаєш крила і віщуєш
світ кінчиться (кажеш) за три дні
у середу опівдні все скінчиться

нарешті
пора сповідувати дів
і пригощати птахів важкою водою
час нести рибам зелену євангелію

їх час іде
моя гілка тремтить
під твоєю важкою ходою

золота спокуса зустрічає ніч
і відгортає синє простирадло
під яким вигинається небо


*
знай:
бог перебуває навіть
у маленькому горісі
(сказала якось ти)
відтоді з острахом завжди
розкушую горіхи:
раптом
раптом
а раптом він порожній?

це значить 
                  звідти бог 
                                   уже пішов?


*
бо стемніла лицем вода
зводеніло лице вікна –
пітьма
дощ довжиться гілками берези
гілки довжаться моїми пальцями
пальці ж – ані руш
бо стемніла лицем
вода



*
за димом слово

огненний бугало
не лети полем-землею
не в'яли цвіту подружнього
чуємо

за словом дим

огненний бугало
не в'яли серця жіночого
не чорни думи козацької
молимось

а все мов дим

плаче огненний бугало
дим їсть очі

*
як було боляче
коли наші корені
проростали одне крізь одного
але чи ж краще тепер
коли вони висять у повітрі
проростаючи лише крізь час


*
холодне повітря
і тепла вовна 
розділяють нас
все далі
холодне і тепле
розділяють нас

все
далі


*
бабуня у синій кофтині
сидить під зеленою яблунею
і рахує золоті яблука
мого дитинства

*
ну може цей хоч рік новий
і може все налагодиться
може
чому б і ні
лягаймо спати й ми
добраніч тобі
боже





           РОЖЕВА ГЛАВА.
   ЗМІЯ БАВИТЬСЯ БІСЕРОМ


ЗЕНОН – СВОЇЙ КОХАНІЙ

мої
слова що всередині
мої
допоки не вирвуться
і кожне вже з гонором тоді
оглядається на вістря мого пера
а поки дійдуть до тебе
проживуть своє
чуже для мене
життя
довше за моє
оскільки їм
від мене до тебе
половина половини
безкінечної низки половин

СОН ГУЇНГМІВ

я занурюю пальці в дзеркало як у воду
о ця горизонтальна вода снів
о потойбічне ридання закоханих котів
острах сну
чекання броду
наші чорні силуети я і вона
на білому зимовому тлі
виглядали так графічно так іконно
трохи коржів
і трохи вина
знай від ранкових ігрищ з бритвою
до вечірніх заклинань полотен
ідуть ті у кого ти будеш мідією у шлунку
ідуть мандрівники
ймовірного


RAGNARÖK

бджолиного кружляння твоїх вуст 
не витримає жоден бутон
твоя анатомія мене бентежить
    від учора
посередині між ітакою і америкою
з нігтів найкращих моїх ворогів
я будую собі корабель
    сьогодні
панічна сопілка мене лякає
анатомія мене бентежить
але ніготь до нігтя
але ніготь до нігтя
    завтра
ми не будемо з тобою гратися
ми не будемо гратися в бісер
поки ще триває ніч незалежності
я будую собі корабель
я вчу анатомію його
                останньої
                                битви


КАРМАКОМА FM

сьогодні над містом – агонія сніг
привіт старим друзям в році новому!
гей на горі кинь сміх!
це твоя карма –
ти слухаєш КАРМАКОМУ

ми розливаємо містом холодний ефір
ми володієм пророцтвами брому
гей там під горою вір:
це твоя карма –
слухати КАРМАКОМУ

останні новини! це вже останні новини!
прощайтесь моліться і слухайте
далі в програмі – кома
всім кому цей день останній –
тиша на радіо КАРМАКОМА!

ГОВОРИТЬ РАДІО КАРМАКОМА
ГОВОРИТЬ РАДІОКАРМА...
КОМА



ВОСКРЕСІННЯ ОЗІРІСА

занурення у ванну
окреслило межі мого тіла
кава інспірувала дихання
твоя записка “вітаю з днем народження”
визнала його як факт
залишилось вибрати ім'я
для сьогоднішнього життя

очі потроху всотують світ
і перше слово вже розхитує
коріння зубів



*

От халепа - стріти пана Еліота!
                                 Т.С.Еліот

яке маленьке місто –
куди не піду
скрізь зустрічаю
себе


*
ти принизила мене
ти зрадила мене
ти пішла від мене

зроби ще щось подібне
і я закохаюсь у тебе


*

твої сідниці тверді наче дерево
твої груди мов бані на нашій церкві
коли ти миєшся у нашій річці
між твоїми стегнами пропливають човни
у твоєму волоссі ранком після сну
завжди заплутується кілька сухих тополь
я так хотів дізнатись де ти спиш

я мріяв щоб ти згорнула свої крила
і сіла до мене на розкриту долоню
я б тоді шепотів у твоє вушко
останні плітки і не відпускав би всю ніч
хай і зловила би нас на цій клумбі
ранком чиясь велетенська рука 
і посадила у сірникову коробку


*
        все б нічого але
сьогодні ранком я чистив зуби 
і вони випали в умивальник
до того ж голитися було вкрай незручно
бо одна моя рука лишилась у ліжку
і я ненароком відрізав собі голову
після цього я майже байдуже сприйняв
те що мій дезорієнтований тулуб
        випав з балкона

тепер я ходжу по квартирі і думаю 
що ж від мене залишилось?
ти часто мені казала що я ніщо
        але ж не настільки!


ТІ Ж САМІ І ЖАНДАРМ
    (уривок з мого сну)

        Уже середа, а ще нічого 
        не зроблено для безсмертя 

Король: Ну, що ж мені зробити,
              Аби мене запам’ятали всі?
              Надумав! Страчу всіх!
              Чи накажу зарізати у ліжку.
              Ні, краще за обідом отрую.
Радник: Дозвольте дам пораду,
              Ваша милість. Їх буде ліпше
              Все ж повісити, бо так
              Вам на обідах заощадить можна.
Король: Порада дійсно виняткова,
              Готовий Вас нагородити...
Радник: Путівкою частково, якщо можна.
Король: Яка частина Вас куди поїде, пане?


*

Ми стояли на центральнім рубежі,
де дівчата себе несли, мов ножі.
Ти поглянув на цигарку раптом згаслу
і сказав: “А я сьогодні, ніби масло!”



ЧЕРГОВІ ПРОБЛЕМИ З ГРОШИМА

я думаю про гроші
гроші думають про мене

я думаю що гроші
це скам’яніле лайно 
доісторичних їжаків
або затверділа слина
скажених качконосів
ні
неправда що гроші вилазять
з черева друкарських верстатів
їх вичавлюють прямі кишки
велетенських печерних слимаків
боже як вони смердять!

неважко здогадатися що
гроші думають про мене 


МІЙ “ТИТАНІК”

який сьогодні тихий ранок

німує телефон не лаються сусіди
одне дратує –
у вікно на кухні
все зазирає настирливий аквалангіст
пускає бульки і лякає рибок

-bonjour, monsieur Cousteau,
запрошую на каву


НЕВДАЛА СПРОБА СУБЛІМАЦІЇ

Вертикальні дівочі тіла
на “ліво-право” ділять простір.
Межу 
я провів між “верх-низ” –
я лежу.

Мого меду надлишок гуде
про їх молоко. Знати б, де?
Де 
і коли? Це турбує мене –
час іде.

В голові геніальні думки
ні про що. Зупиняється
вмить
когнітивний процес –
він стоїть.

Я лежу.
Час іде.
Він стоїть


*
як глина під ногами
як курка під дощем
як лебідь під Ледою
як русь під ігом –
так я під тобою

як стиглий овоч під ніжним ножем
так молоде повітря між нами

а все твій погляд
він породжує землетруси

не дивись так прошу не дивись!
колись вони тебе поглинуть

як глина ноги
як курку дощ
як Леда лебедя
як іго русь

як твоє лоно мене


*
так апетитно ти читаєш мої вірші
вони хрустять в зубах мов огірки
аж слина котиться
їж їж я насолю іще!


РУЙНАЦІЯ ФІЛОЛОГІЇ

хрущі над вишнями гудуть
співаючи дівчата йдуть:
без верби і калини
нема україни
бе зверби і кали
ни нема украї
ни нема


*
я ладнаю звечора свої сіті
я гострю слух своїм флюгерам
я змащую надією капкани

не відволікай мене жінко
я зайнятий чуєш я зайнятий
я збираюсь ловити вітер

я один із тих ловців вітру
що ніколи не марнують час
і не дають порожніх обіцянок

завтра я клянусь його спіймаю!


*

РОЗКОЛОТЕ СОНЦЕ В БРУДІ ВЧОРАШНЬОГО ДНЯ
БАНАЛЬНОМУ ПРЕТЕНЗІЙНОМУ АМОРАЛЬНОМУ ПЕРФЕКТНОМУ ЯК ВЧОРАШНЄ СОНЦЕ ЯКЕ НЕ МОЖНА РОЗКОЛОТИ НЕ ВТОПИВШИ В БРУДІ
ВЧОРАШНЬОГО ДНЯ СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ СЬОГОДНІ ВНОЧІ СЬОГОДНІ



*
хвиля на берег раптом набігла
вітер у воду струсив сухе листя
і потім все стихло і ти заспокоїлась


*
прощаючись з любов’ю
віра
       закриває очі
                           надії



*
колись минуть ці кляті дні
і пригадавши їх –
                              возхвалиш
                                                 божу благодать


*
розімкнене коло наших стосунків
розкручується по спіралі
яка лише збоку виглядає прямою


*

з мого рота стримить крик
гострий скам’янілий
повний мене
не дивись на мене
повного крику
ти!
    двічі повна мною
не дивись на крик
повний мною
не дивись 
              бо скам’янієш
мов крик





ЯК ПАМ'ЯТЬ ПОВІТРЯ

від скрипки до тебе
повітря несе її звуки
від моря до тебе
повітря несе його звуки

стихли і скрипка і море
нема вже тебе

лишилось повітря
що гусло між вами

воно безгучно коливається
від звуків давно вже згаслих


*
іноді мені здається
що всі жінки створені
за образом твоїм і подобою

і будь яка жінка
лише відображення
однієї з твоїх тіней
в одній її фазі

іноді мені здається
що всіх чоловіків створено
за образом і подобою
моєї тіні

і тоді весь світ –
це лише наші з тобою
мінливі тіні



*
зараз я відчуваю себе
телефонним дзвінком
який ніколи не добіжить
до твого телефону
бо
а) його немає
б) тебе немає
в) мене немає

(непотрібне викреслити)





БЕЗКІНЕЧНІСТЬ ВИГАДУВАННЯ

                1.
...вона почала вигадувати 
те що стало потім мною
у ту хвилину коли я закінчив 
вигадувати її і побачив як
вона почала вигадувати...

                2.
вона вигадала зорі і небо
а наостанку вигадала мене
і першим моїм бажанням було
вигадати її для того щоб
вона вигадала зорі і небо...



*
я хотів покласти свої бажання
у твою самшитову скриньку
але вона виявилась замалою

я хотів покласти свої бажання
на кам’яні плечі міста
але вони виявились замалими

тоді я поклав їх на серце
і воно не зупинилося




ЙМОВІРНИЙ ВИВИХ ОЧЕЙ

ти – чиї очі дивляться в ці рядки
що ти хочеш тут прочитати?
що ти хочеш від мене дізнатись?
оберни свої очі на 180 –
і там ти побачиш усе
і там ти дізнаєшся все

ти – чиї очі дивляться в мої рядки
знай: вони лиш для того щоб ти
обернув свої очі на 180






        ЗЕЛЕНА ГЛАВА.
  ЗМІЯ СКИДАЄ ШКІРУ


*
яка вона прекрасна під твоїм дощем 
                                                            (ти бачиш)
яка (ти чуєш) музика навкруг води
але ж холодні твої очі – скло 
                                                і подих наче
зимовий вітер 
                        лід у серпні – тепер це ти

малюєш лише пам'ять
                                 лише колишні дати
байдужість наче після смерті
                                 хоч ще не час
лиш смерть (вона шепоче)
                                 шанс все розпочати
почати 
            вмерти
                         вмерти і почати 
                                               вмерти шанс

змія вночі скидає шкіру і рахує втрати



* 
о водо олено вже риби співають в твоєму нутрі
одежа твоїх берегів тіснить твої груди
коров’ячі сни у відьми ще в теплім відрі
коли твоє ТАК розбиває всі греблі загати запруди

коли твоє ТАК заливає зимове ще НІ
тоді понад лісом летить голова понад темним
устами моїми шепоче в нічній тишині
о водо олено
очисти нас 
водо олено



ЛИСТОПАД

він пройде понад ставом 
і сполохає гусей
що перетнуть йому дорогу
снів лякливі тіні
у темряві його зустрінуть
і окликнуть: ей!
він піде в сад нічний
і струсить стиглий лист осінній
і побреде в туман
і раптом вернеться у сад
спіймає думки теплу тінь
і не утрима бранку
зітхне 
й під пахви змерзлі руки захова
і стане
і стоятиме
до ранку




*
вона в знемозі їй вже скоро вісімнадцять
її хвилює все що може бути ним
її лякає те що може бути ним
і в голові гелікоптерів танці

коли подібне щось запалює рум’янці
і страх і спрага й замішання і коли
коли запитує себе: коли? коли?..
коли гелікоптерів шал спаде уранці

впаде униз в стрімку безодню подушок
об чіткість пружних форм зламавши хтиву спину
її пронизує деміургійний шок

вона встає ще затемна поки ми спим
вона вмиває руки розминає глину
вона вже ліпить те що стане потім ним





ПОЖИРАННЯ УЯВИ
ЗА ВІДСУТНОСТІ ПОПИТУ

ми горілиць упали межи гір
і чутно як ростуть крізь землю нігті
як заповідано дідами: fifty-fifty!
і проляга між стегнами памір

наврочено нам мабуть від людей
нам темрява формує наше тіло
камінні баби ген понад могили
для нас виводять хором: yesterday!

лиш почнемо самотній свій псалом
ідуть двосічні діви в ніжні мандри
ідуть жінки небеснотілі й мантри
вплітаючи в вінки шепочуть: ом!

їх кримінальна карма – теплий лід
їх до сьогоднішньої ночі десь носило
мені пора 
                і їм уже не сила
я нуль півсотні перший
                                      дайте зліт!


ТВІЙ СОН У МОЄМУ

коли обірвуться нитки
що простяглися зусібіч
обіч кімнати –
я залишаюся лежати
в порожній не-своїй кімнаті

і тіло з тисячі квадратів
і в центрі кожного – твій сон
про те як ти ідеш до мене
ХОЧ ЦЕ НЕ Я 
і ти відходиш
                      знов
                              у сон
повз ніч з води
повз воду ночі

ти у воді ти під водою
і ти би виплила з води
якби ти мала власні руки
і ти би виплила з води
якби ти не була водою...

вже ніч на дні – на дні де ти
і раптом!
               зринули
                             й пливуть
по сонній водній площині
вірші 
        й обірвані нитки


ЦІЄЇ НОЧІ

зимовий дощ – холодний шал цієї ночі
я чую – б’ється чорне серце цього міста
я бачу – літери горять готелю СУМ
мовчу – цього навчили твої очі

ти пишеш 
                 ти говориш 
                                   плачеш 
                                               хочеш
                                                        але де ти?

ти слухаєш на тім кінці цієї ночі
різдвяний дощ – холодний блюз нічного міста
ти бачиш чорне серце тримаєш руку сина
мовчиш – цього навчили мої очі

ти пишеш 
                ти говориш 
                                    плачеш 
                                                 хочеш
                                                          але де я?

я чую б’ється чорне серце...


ВОДА І ПІСОК

хрипкі кольори
он гляди
вздовж води
і стогін із дна –
одна!

і він
в осоки на ножах
лічить жах 
сипучих годин –
один!


РУЙНАЦІЯ ВОСКУ І СКЛА 

я руйную свій храм свій скляний зіккурат
цю загиджену стайню цей рай це бунгало
перестрашені жриці в екстазі священного шалу
підбирають для мене личину на цей маскарад

я руйную свій дім цей собор восковий
де з шпарин виглядають боги таргани і надії
непомітна для світу маленька подія
і так солодко вже хоч співай а хоч вий

я руйную себе опадають роки
друзі вірші кохані кохані кохані
і між ребер холоне змія у чеканні
задихається птах і не бачу руки

що руйнує цей храм – восковий зіккурат
заяложені жриці якого розпушують ложе
і вповзають у маску тієї що може
насилати на місто посуху і град

що руйнує мене цей собор мій скляний
де її проклинаю молюсь їй благаю
сил забути тебе – моя смерте мій раю
задихається птах – відпусти! прокляни!

хор: йди із богом прости і танцюй понад хмар
        й не спіши в маскарад тут замінять тебе
        карнавальних богинь вистачає примар
        що руйнують мене
        що руйнують тебе




ЛИСТ В НІКУДИ

привіт моя люба...............(мій раю)
давно не писав я.................(ніколи)
живу я нормально............(вмираю)
нормально…..(вмираю)...…ніколи

лиш з виду змінився........(потроху)
волосся що гладила.............(видер)
і тіло боліло...................(без твого)
спалив і розвіяв...............(по вітру)

залишились в мене........(почасти)
рука все ще з пам'яттю.......(літер)
і серце із пам'яттю.............(щастя)
із пам'яттю……(щастя)...... і літер





(ЩЕ) ПОГАНО ПРАЦЮЄ ПОШТА

я шлю свої листи в Нікуди
(вона сказала що їх там знайде)

ні слова із її Нікуди
я божеволію
її нема ніде

вона в Ніде

вона - Ніхто
нікому і нізащо 
вже не побачити її
без цього я не я
без цього я Ніхто
в своїм Ніде

куди Ніхто не шле свої листи


ЧОМУ

1.
нема в твоїй руці тепла
нема........................руки
нема.........................тебе
немає й пам’яті (про тебе)

чому ж тоді болить
(відрубана рука)


2.
чому
чому так
чому так боляче
чому так боляче мені
чому так боляче мені коли її немає поруч

вона – ніщо 
пропажа 
пастка 
пустка в серці
совиний сміх на згарищі твоїх дитячих снів
забутий човник – срібний з маковим весельцем 
для хлопчика котрий писав водою по воді

вона була ніким (для мене)
вона була ніким (для себе)
вона була ніким (для нього)

тоді
чому
чому так боляче йому
коли її немає поруч

я все повторюю щораз:
якби я втратив руку
біль таким же був би
якби життя не відбулося
біль таким же був би

мені нема спини щоби лягти заснути
а груди завеликі щоб проснутись

коли її немає..........................поруч
її немає...................................поруч
її..............................................немає



ЗІ СКІФІЇ З ЛЮБОВ’Ю

Пишу тебе письмо, приятель мой.
Я умираю. От чего - не знаю.
                              Е.Резниченко

Привіт, мій друже, я, здається, помираю.
В країні цій, як я приїхав, все зима.
Юпітер мідний, що поставив я в цім краї,
вже тріснув від морозів. З амфори вина
не вилити - замерзло... Знаєш,

я часто згадую наш сад над морем. Там я
сестру твою колись чекав... Повір, повір,
ми тільки цілувались... Тут вітри і пам’ять
мене цілують в губи. І, як дикий звір,
я кутаюсь у хутра... Ваблять

тебе так само ще, скажи, жінки і мандри?
Наш спільний друг, гляди, потрапив вже в Сенат.
Пришли щось із нових поем, оливи й амбри.
Мені болить у грудях, палить все. Нема
спочинку й сну – щоніч примари

а чи жінки з двома зіницями ув оці
стоять окрай постелі. Поки їх мужі
доріжуть ворога, привісять скальп при боці,
доп’ють вино, вони беруться ворожить
чи дочекаюсь я в цім році

весни. Народець цей брехливий до безміри - 
божаться всі, що з ними я прожив тут вік,
ніде, як тут, не був і сам їх крові й віри.
А Рим, і навіть ти, мій друже Домінік, 
хвороби плід. Ну, як у це повіри...





САРМАТСЬКА НІЧ

Докучило! Нема мені вітчизни…
В.Стус

Привіт із Сарматії, друже, – окраїни снів.
Гудуть тут антоничі солодко в вишнях,
а смеркне – пірнають у пишні перини затишні
і тешуть телесиків під колисковий наспів.

Ночами сюди не поглянуть боги із-за хмар,
не те, що сусіди з-за плоту – дать серцю розраду.
Губами масними віщують пророки: бисть гладу!
І хрестять вночі тут лоби і сьорбають узвар.

О, слався, Сарматіє, мати розритих могил!
Співай! Тільки тихо – гляди не стривож ненароком
онукам блаженного сну. Хай їм спиться нівроку,
пускають хай слину і чешуть крізь сон стигми крил.

Лиш бризне у ніч і скипить молоко в небесі,
їх діти стоять на чужім і холоднім порозі,
клянуть свою матір і гріють в золі голі нозі –
готові на все, всі у відчаї і у росі.

Мій друже, приїдь в цей едем, в цю окрайну ума.
Наварять дівчата нам, спраглим, п’янкої трутизни,
аби не волати у ніч: тут немає вітчизни!
Химерні і дивні слова: ТУТ
                                                ВІТЧИЗНИ
                                                                    НЕМА!




СОЛОНА ЕМІГРАЦІЯ

рушниковій вклонившись дзвіниці
понад вишитими берегами
чумакує край столу сільниця
круторогими гей пирогами

це сільце на чужій україні
проминаючи вкотре краями
все питає їх роду-коріння
все питає чи сіль це краяни

сіль землі роз’їдає постоли
і темніють миряни в світлицях
і встає все село навкруг столу
і сальце проступає на лицях

між полумисками і мисками
ми всі хати свої ставим з краю
не мандруєм даремно містами
не шукаєм солоного раю

ні постою під ніч ні постелі
покидає чумак тканий берег

шлях чумацький зорить через стелю 
і веде до солоних америк



CОНЕТИНО ЗЕЛЕНОЇ СМЕРТІ

у час предсонячний в лугах
богів засмаглих родить ранок
холодні коси мертвий танок
розпочинають в їх руках

де вже безсмертник кличе смерть
де провістилось криком півня
заголосили трави дивні
дощами виповнені вщерть

прощай безсмертнику мій брате
прости нас материнко-мати
очима повними сльози

як з серця пісня і як з вуст річ
наш час прийшов – пора назустріч
холодним вигинам коси



*
вже ранок і лише закриєш очі снові
відразу біль і страшно жити вдень
а ти іще в чаду позасвідомих одкровень
де твоїм знаком є вживання слів у мові

пустіть! годинники уже течуть ранкові
гряде пора для силіконових людей
повзе у день багатовимірний протей
з яким різниця лиш порядок слів у мові

чеширські посмішки навкруг такі фірмові
там де бредем у неримований едем
і в цій комедії дель-арте день за днем
для нас лиш масками стають слова у мові



ВОНА (МЕНЕ) НЕ ЧУЄ

коли нездоланно нестримно нестямно
тріщать під ногами закохані мушлі
і шепіт вологий їх шерхне на суші
о смерте тетяно о смерте тетяно
врятуй їхні душі

коли на дні мислі тремтять ненастанно
сполохані зграйки словес сполотнілих
і кожне вмира щойно відговорило
о смерте о смерте о смерте тетяно
прийми їхнє тіло

коли краєм ночі я рушу лиш смеркне
за вітром з дна моря між слів опівнічних
і ноги чиїсь мою мушлю скалічать
тетяно тетяно тетяно о смерте
поглянь мені в вічі


ГАЛАПАГОС

і ми підем в галапагос
спокійно гордо і назавжди
І.Андрусяк 

1.

моє розчинення у вірі
твоє намисто з мертвих ос
десь там
де меви
ти
і вирій
десь там 
де мій галапагос
твоє розчинення в повітрі
твій блиск у небі
плід в землі
торкнувшись самоти 
і віри
зникаєш в ранішній імлі
болюче 
вкотре
помилившись
розірвем чотки з мертвих ос
і на світило помолившись
ми
побредем
в галапагос

2.

де стартує нова татарва
де роззявлена спить україна
чеше див дивовижні пір’їни
никне жалем дискретна трава

де молюсь на руїнах святих
як дорогою й матір’ю вчено
йде назустріч сімсот п’ятаченків
і не знаю я
жодного
з них
у руках в них
гудуть чотки з ос
у зубах в них 
по мертвому слову
й чую шепіт сухий їх я знову:
ц е – н е – г а – л а – п а – г о с


3.

ти повітря
ти смерть
бо ти спиш мов вода
галапагоська повія
богиня 
біда
із душею води
що омиє пороги
до яких ще не звідана сила дороги
де розіллють тебе 
у зелені пляшки
обміняють на жовті і білі кружки
де народиш дитя
до пори безіменне
де зійдеш на поріг
але поки без мене
і тоді
ми прийдем
всі сімсот
як один
твої риби нам скажуть:
прощай,
господин!
цілуватимуть очі і їстимуть тіло:
ось і рай – 
ми ж туди так хотіли!